Уроки української літератури

     .Дистанційне заняття 07.05.2020 року

Тема. Марко Вовчок. Життя і творчість. Вовчок як перекладач

"Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Це золоте дно для прийдешніх письменників українських. Так треба оповідати про народ! Так треба співчувати народу", – говорив Пантелеймон Куліш про молоду письменницю з чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. А ось перші відгуки про Марка Вовчка Івана Франка:«Ясна зоря нашого українського письменства, що запалила серце українського та неукраїнського читача своїми гуманними, проймаючими до мозку кісток оповіданнями з кріпацького життя України». Такі вищою мірою прихильні й захоплюючі відгуки критики, та ще й в особі найвидатніших її представників, не здобував жоден із тогочасних письменників. 

Орловський край подарував світу найбільших художників слова. Видатні російські письменники Тургенєв і Лєсков, Тютчев і Фет народилися в цих місцях. Тут пройшло дитинство і Марії Вілінської – в майбутньому відомої української і російської письменниці Марка Вовчка.

1.     Опрацюйте статтю підручника 

ст. 293-295

2.Перегляньте відео 

Опрацюй питання, вміщенні у вкладці, яку ти знайдеш, натиснувши на картинку

Аналіз перекладацької діяльності Марка Вовчка 

Перебуваючи у Парижі  Марко Вовчок познайомилася з відомим французьким письменником, редактором і видавцем П’єром-Жулем Етцелем.   

Це знайомство надихнуло письменницю займатися перекладацькою діяльністю. Повернувшись з Франції, з 1868 по 1876 роки Марко Вовчок перекладає російською мовою твори В. Гюго, Г.К. Андерсена, Ж.Верна.

П.-Ж. Етцель у переписці з письменницею вказав, що її “годилось би увінчати золотою рибкою” за корисну перекладацьку діяльність у його фірмі”. Марко Вовчок переклала такі відомі твори Жуля Верна як “Навколо Місяця”, “Діти капітана Гранта”, “П'ятнадцятирічний капітан”, “20 000 льє під водою”, “Вісімнадцять тисяч верств під водою”, “Навколо світу за 80 днів”. Проте, за переклади казок Г.К. Андерсена російські громадські діячки та перекладачки Надія Стасова та Марія Трубникова звинуватили Марка Вовчка у використанні їхніх, зроблених раніше, перекладів. Суперечка точилася в 1872 році в газеті “С. - Петербургские ведомости” і призвела до створення третейського суду та розгляду ним спільних рис перекладів. На жаль, хоч і переклади Марка Вовчка були на вищому художньому рівні, але висновок суду був не на її користь.

Крім того, письменниця видала серію публіцистичних творів про англійських письменників під назвою “Мрачные картинки”. Марко Вовчок ще часто поверталася до Франції у справах, а тісна співпраця з Етцелем налагоджувала взаємовигідні зв'язки з російськими видавцями.

У 1869 році Марко Вовчок пробує видавати свою газету “Стрела”, проте, дозволу не отримала, через те, що жінка не може займатися видавництвом газети. 

У 1870 році письменниця разом з Семеном Звонарьовим, який був книговидавцем і мав свою книгарню, отримала дозвіл на видання ілюстрованого щомісячного журналу “Переводы лучших иностранных писателей”.

5.  Проблемні питання

-   Чому Марія Вілінська взяла чоловічий псевдонім Марко Вовчок?

-   Чому росіянка за походженням займала чітку проукраїнську громадянську позицію?

Домашнє завдання. 

1.Прочитати твір "Інститутка" Марка Вовчка

2.Заповнити сторінку письменниці

Дистанційне занятття 30.04.2020 року

Тема. Роман " Чорна рада". . Образи та ідея твору 

Опрацюйте поданий нижче матеріал

Яким Сомко

В образі Якима Сомка автор виразив свій ідеал гетьмана: освічений, розумний, здатний об'єднати українські землі в єдину державу. На думку гетьмана Сомка, щоб уникнути будь-яких конфліктів, треба кожному прошарку суспільства дати певні привілеї, тоді і буде «на Вкраїні і правда, і сила». Він засуджує народні бунти, вважає, що голому слід триматися в покорі. Герої мріють про відновлення слави України, про підвищення рівня її культури і освіти. Сомко розкривається як людина, вірна своїм ідеям до кінця. Він поводиться гідно в будь-яких ситуаціях. Автор ідеалізує не тільки думи і поведінку героя, а й зовнішність, підкреслює його природний аристократизм.

Автор не приховує замилування цим героєм, наділяє його найкращими рисами. Сомко виступає як мудрий державний діяч. Його ідеал — соборна Україна, об'єднана під гетьманською булавою, звільнена від підлеглості Москві. «Дай Боже.., щоб обидва береги Дніпровії приклонилися під одну булаву!..Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случ і, та, держачись за руку з Москвою, громитимем усякого, хто покуситься ступити на руську землю!» Сомко мріє про сильну державу, де панувала б правда: «Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди». Герой виступає втіленням моральних чеснот. Як справжній лицар, не допускає думки про власний порятунок ціною життя Кирила Тура, мужньо приймає смерть, бо «погибає Україна!»

Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він — продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!». Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!". 

Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…».

Загибель Сомка трактується в романі як трагедія всього українського народу.

Яким Сомко виступає проти поширення в Україні «шляхетських звичаїв», тобто впливу Польщі, й думає виступити проти Тетері — гетьмана Правобережної України, що знаходилася під протекторатом Польщі, з метою об’єднання всіх українських земель. Він вважає, що міг би розбити всіх своїх супротивників, претендентів на булаву, тільки «честь на собі кладе», не хоче братнього кровопролиття. Гетьман зневажає запорозький демократизм: «У них що ватажок, то й гетьман». Підтримує бунтарство міщан проти козаків, бо «козаки дуже вже розопсіли: "Ось ми — то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тілько по шинках вікна да пляшки бити"». Сомко відмовився тікати з в’язниці, і не лише тому, що не міг жертвувати заради цього життям товариша, а ще й через те, що не хотів міжусобиць, кровопролиття, які неминуче можуть повторитися в новій боротьбі за булаву.

Іван Брюховецький

Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною. Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні. Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично

Джерело: https://dovidka.biz.ua/obraz-bryuhovetskogo-chorna-rada/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Характеристика образу Брюховецького “Чорна рада” 

Риси характеру: — лукавий і підступний; 

— хитрий і підлий; 

— вразлива, мстива і властолюбива людина; 

— здатність до демагогічного маскування перед народом;

 — облудний; 

— «чарівник-чорнокнижник; 

— «наче собі чоловік простенький, тихенький»; 

— «ніхто не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату»; 

— втирався у довір’я простолюду, на який опирався у боротьбі за гетьманство;

 — намагався справити вигідне враження, бути малопомічним, скромним; 

— «по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за його поліз би хоть на ніж»;

 — «химерний, морочив голови людськії, мов не своєю силою»;

 — «мов який чарівник-чорнокнижник, ходив поміж миром, сіючи свої чари»;

 — політичний авантюрист без честі й совісті. 

Зовнішність Івана Браховецького — коротка старенька свитина;

 — «полотняні штані»; 

— чоботи шкапові, протоптані; 

— «шабля при ньому горіла од золота; да й та на йому була мов чужа»; 

— «і постать, і врода в його була зовсім не гетьманська»;

 — «наче собі чоловічок простенький, тихенький».

  

Цитатна характеристика Івана Браховецького «Не знатиме під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні» (Добре він порівняв Україну!) «Брюховецького величали другим Хмельницьким, що іще раз стає за Вкраїну супротив її ворогів і дарує мирові волю». «А як придивишся, то на виду в його наче ще й приязне: так би здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що ти б сказав — він усякому дає дорогу, а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату» «Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки!» «…каже тоненьким, ницим голоском». 

Лестощі Брюховецького: «Ні, не против я, не прогайнув, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тільки як-небудь прикрити ваші злидні. Не мало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко — да й те оддасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жупана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт — доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре». «Ви може думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тільки в мене на ногах рипали сап’янці? Не доведи мене до сього, господи! Везли колись за мною в Січ жупани й сап’янці возами, везли золото і срібло мішками, а я все збув із рук, аби моїм діткам було добре!» 

П. Шраменко: «Окаяний пройдисвіт так усіх оманив, так по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за його поліз би хоть на ніж. Аж дивно стало моєму козакові, що то чоловік зможе, як захоче!» 

Підступність і улесливість Брюховецького: «Батьки мої рідні! Що ж (я) здолаю видумати путиє своїм нік-чемним розумом? У ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки — судіть, як самі знаєте, а моє діло махнути булавою, да й нехай по тому буде. Недармо ж я вас вивів із Запорожжя на Вкраїну: порядкуйте по-стародавньому, як самі знаєте; судіте і карайте, кого самі знаєте, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усі ми перед вашими сивими чупринами діти, дурні». «Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки». 

Самохарактеристика Брюховецького: «Мабуть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого сього не було… Ой батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись… Вивернеться… добре, що поборов! Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінчення? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… Що ж, як на Москві зроблять не по-нашому? Гроші грошима, бояре боярами, а цар — душа праведна…» «Мізкує собі ледачий Іванець, ходячи по світлиці…» 

Пугач про Брюховецького: «Бачимо, бачимо, вразький сину,— дармо, що ти гетьман,— до чого ми в тебе дожилися. Убрав єси нас у шори, як сам хотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! …брехнею світ пройдеш, то назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Кому любо з нечестивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут, а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за пороги! А на прощання скажемо сьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться”

ПЕРЕВІРТЕ СВОЇ ЗНАННЯ